Анна Шиман
Чорновий переклад. Текст перекладено автоматично і ще не вичитано — якщо щось читається дивно, так воно і є.
Під «магічним» я розумію той спосіб мислення, який ми називаємо чарівним: тільки подумав, а воно раз — і з’явилося (одразу повіяло трансерфінгом, Свияшем і Зеландом). Хтось називає його дитячим і поблажливо всміхається, коли чує про Відьом і Чаклунів. Безперечно, є в цьому щось дитяче й таке наївне. І я навіть знаю, звідки — із самого дитинства. Але немає у світі нічого ціннішого за маленького егоцентриста, яким ми всі є, поки ми діти.
І виникає відчуття, що навколишній світ створений для того, щоб приносити мені на блюдечку (ага, на тому самому — з блакитною облямівкою) все й одразу, «за щучим велінням, за моїм хотінням».
Коли нам хочеться тепла, дотиків, ми просто хочемо, щоб хтось або щось з’явилося й вирішило це питання, адже самі ми ще не здатні про себе дбати. І, «О! Диво!», воно з’являється й вирішує це питання. Нам же й на думку не спадає (там поки порожньо), що це дуже турботлива й відповідальна мама/бабуся/сестра/тато/няня/(свій варіант), яка розуміє й відчуває або просто знає (навчилася, читала в книжці). Знає, що треба нагодувати/обійняти/перевдягнути/помити/тощо. А нам, маленьким генералісимусам, здається, що весь світ тільки й обертається навколо нас. Коли ми діти, ми багато чого не знаємо про матеріальний світ: звідки що береться і чому хтось робить ті чи інші вчинки. Ми такі нікчемно малі й такі величезно егоїстичні, що єдиним можливим способом отримати бажане хочемо залишити цю чарівну модель — тільки подумав, і на тобі!
Що відбувається, коли очікуване не отримано вчасно, і як ми чекаємо дива й кричимо, захлинаючись власним криком, — це вже тема для іншої розмови.
Отже, їдемо далі.
Що відбувається, коли така модель закріплюється?
Зараз відкрию таємницю, чому люди не хочуть дорослішати і чому весь час хочуть упасти в дитинство й утекти від реального життя (у співзалежні стосунки, у наркотики, алкоголь, шопоголізм, ігри тощо).
Та тому що ці спогади про те, коли я — центр світу, вони дуже смачні.
Уявіть: сидиш удома, без грошей. Дивишся новини, лаєш уряд, незадоволений усім і всіма. Бо всім щось від тебе треба.
Сидиш і мрієш, як було б чарівно нічого не робити, а тільки подумати — і воно вже збулося (ага, мама турботлива, відповідальна, яка жертвує своїми інтересами, прийде й дасть тобі). Сидиш і згадуєш дитячий досвід маминих обіймів і любові. І, до речі, добре, якщо він був, а якщо ні?! Тоді ховаєш почуття величезної незадоволеності, образи на життя, на сім’ю, на людей (за те, що недолюбили) і дбайливо плекаєш і пестиш ідею про те, що світ тобі винен! Що тобі недодали! Що тебе використовують, і так далі, аж до почуття цілковитої жалості до себе й ненависті до оточення.
Так от, я про «магічне» мислення. Це не дуже конструктивний варіант, погодьтеся.
Що ж робити і як бути?
Тут варіантів два:
1) залишатися там і жити на «замінниках», які я описала вище;
2) вступати в контакт із реальним світом і вчитися самому дбати про свої бажання й потреби. Для того, щоб опанувати інструменти, якими створюються матеріальні речі, щоб вивчити суть речей і явищ, щоб отримати досвід і розуміння, ЯК УСЕ ЦЕ ПРАЦЮЄ.
Розуміння, що для того, щоб отримати щось «чарівним» чином, треба ЗНАТИ, як отримати це звичайним способом, через встав-зробив-отримав. Життя в реальному світі для людини з моделлю «мені винні» — суцільні страждання. Саме тому так широко поширений зараз сценарій гри «Переслідувач (Тиран) — Жертва — Рятівник» (кому цікаво, записуйтеся до нас на тренінг із роботи з ними). І це так широко поширено — страждати, порівнювати себе й конкурувати, — що сюди складно втиснутися питанням про духовний розвиток, Душу та інші «дурниці», які називаються духовними потребами.
Ось так і знецінюється «магічне» мислення, яке, загалом, нічого поганого не зробило і чудово працює в усвідомленому стані.
Це прекрасне відчуття єднання з природою, це тремтіння Душі, коли зустрічаєш світанок.
Це знання про те, що все навколо живе, має свій характер і прояви.
Це погляд «інакше», внутрішнє відчуття таємниці й чарівництва, незвичайності та величезної радості й інтересу до всього, що трапляється тобі у світі.
Це як підкрадатися лісом до великої галявини з мерехтливими світлячками.
Це казкове, нереальне відчуття Життя й іншого боку.
Щоправда, життєву реальність, закони світобудови, причин і наслідків поки ще ніхто не скасував, і часом доводиться спотикатися, розв’язуючи серйозні питання, як-от заробляння грошей.
Ось тому важливо створити добру базу для себе й близьких (якщо є відповідальність), а вже потім «чарівно» мислити. Тому ми й рухаємося, граючи ролі жертви, тирана. Або просто прагнемо повернутися до турботливої «мами», вимогливо кричимо про любов і боляче ранимося об реальність. Це і є Шлях Розвитку Людини! Ласкаво просимо в реальний світ!
