Анна ШиманЧорновий переклад. Текст перекладено автоматично і ще не вичитано — якщо щось читається дивно, так воно і є.
Де взяти енергію для життя, якщо настрій змінюється щохвилини?
Що робити, якщо раптом напали лінощі? Чи нормально, якщо критика або оцінка інших лякає чи болісно ранить?
Відчуття «немає енергії» — ваш постійний супутник останнім часом?
У своїх думках ви гойдаєтеся на гойдалці від «я можу все!» до «я нічого не можу»?
Розберімося, чому так відбувається і як керувати своєю енергією.
Якщо коротко, наша енергія буває двох видів: психічна енергія (лібідо) і фізична (робота органів нашого тіла та його систем).
Психіка людини — єдина система, і фізичний стан впливає на емоційний — і навпаки.
Саме тіло допомагає нам відчувати зв’язок із реальністю через органи чуття. І якщо його не годувати, виснажувати браком сну, не давати розслаблятися, то сформується ситуація стресу. Нервова система працюватиме на знос, намагаючись стабілізувати ситуацію, і поступово формуватиметься дисбаланс між напруженням і розслабленням. Через брак розслаблення людина звикає жити на високих обертах, і поступово нервова система, а за нею і гормональна, перебудовуються на новий ритм.
Так поступово виснажується фізичний ресурс, а за ним — психічний. Енергетична яма неодмінно настане, і це лише питання часу.
Чому ж, знаючи про це, людина не може змусити себе дотримуватися хоча б елементарних правил, щоб покращити свій стан?
Чому людина не хоче вчитися саморегуляції?
Ось причини:
Звичні «гормональні схеми» (кортизол, наприклад).
Кортизол — гормон стресу, і він починає виділятися щоразу, коли людина відчуває небезпеку (емоція страху). Тут важливо сказати, що небезпека буває реальна, а буває уявна. Наприклад, у дитинстві дитина жила в атмосфері постійного напруження, невизначеності й відчувала небезпеку. Так буває, коли батьки постійно сваряться, хтось із членів родини має залежність, мати дитини незріла, а тому непослідовна, її емоції нестабільні й сильно ранять дитину, яка інстинктивно до неї прив’язана. Дитина не знає, як їй поводитися, що відчувати, чого чекати від матері, чия поведінка залежить від її настроїв і стає непередбачуваною. Така дитина звикає жити в постійному стресі, виробляючи психологічні захисні механізми. Вона не має змоги побути наодинці із собою, не вміє розслаблятися, прислухатися до своїх почуттів, бажань, настроїв. Увесь життєвий простір такої дитини (зовнішній і внутрішній) зайнятий тим, що їй постійно треба контролювати себе (щоб не викликати негативну реакцію матері) і настрій матері (щоб захиститися і не потрапити «під гарячу руку»). В особливо занедбаних випадках дитина вчиться контролювати всіх членів родини й розвиває таку чутливість, що за звуком ключа в замковій шпарині вже може зрозуміти, хто прийшов, у якому настрої і який план вигадати, щоб цього разу їй не дісталося.
Така поведінка закріплюється, і навіть відокремившись від батьківської родини, ставши автономною, ця людина досі залишається заручницею своєї «кортизолової схеми». Якщо, звісно, вона нічого не зробить, щоб це виправити, і не звернеться до фахівця.
Психічна реальність такої людини хаотична, вона не знайома із собою, зі своїми емоціями, почуттями, часто не знає, чого хоче, що їй подобається, а що — ні.
Залежно від темпераменту вона може взяти на себе ролі: рятівника, цапа-відбувайла, переможця. Усі ці ролі дають їй змогу контролювати інших (що вона й звикла робити в дитинстві), розряджати своє внутрішнє напруження від постійного стресу об зовнішні ситуації (які, звісно ж, знаходяться постійно, тоді як інші, ефективні способи — ні).
Наприклад, від матері дівчинки пішов батько, зрадив їй. Але вона бачить себе в доньці й проєктує на її життя свої страхи й тривоги, забороняючи їй зустрічатися з хлопцями. Або жінка, чий батько пив, у домі були постійні скандали, бійки. Вона пильно спостерігатиме за життям своєї дорослої доньки та її чоловіка, намагаючись відшукати «факти», які дадуть їй змогу підтвердити свої глибинні переконання в тому, що світ — це небезпечне й нестабільне місце, населене непередбачуваними людьми. Що чоловік несе небезпеку і нічого доброго від нього чекати не доводиться. Вона пам’ятатиме, як її власна мати не змогла захистити їх від агресії батька, і неодмінно вирішить стати сильною, «щоб більше ніколи» їй не довелося пережити подібне. Вона не усвідомлює цих своїх рішень, але бачить себе в доньці чи інших жінках. Починає їх контролювати, рятувати.
На жаль, таким жінкам без роботи зі своїми дитячими сценаріями вдається стати лише дуже контролювальними й жорсткими і все життя потрапляти в ситуації жорсткої конкуренції, боротьби, відстоювання своїх прав у суперечках і конфліктах. Такій жінці складно комусь довіряти (адже вона не довіряє і самій собі), тому це ускладнює стосунки з чоловіками, з дітьми, з начальством і взагалі в будь-яких сферах життя, де беруть участь емоції, почуття, емпатія, стосунки між людьми, засновані на емоційній прив’язаності.
Якщо таку людину помістити в атмосферу любові, прийняття, комфорту. В атмосферу, де поруч є хтось люблячий і відкритий, — така людина там надовго не затримається. Бо працює раніше засвоєна схема, і якщо «ззовні» все гаразд, усе спокійно, ні в кого немає проблем, нікого не треба рятувати, не треба жертвувати собою, то внутрішня тривога і страх стають видимими й починають даватися взнаки неприємними станами, напруженням, панікою.
Тут, у цій точці, можна було б усвідомити, що тривога і страх — це «частина мене». Але, як правило, це досить складно зробити без фахівця. Через брак навичок саморегуляції, погане розуміння себе.
А найголовніше — через неможливість відмовитися від відчуття сили та всемогутності, яке з’являється в одній із точок цієї схеми (циклу). Того, що за цією всемогутністю після чергової «перемоги» неодмінно настає провал в енергетичну яму, у відчуття нікчемності, слабкості, жалю до себе, людина, як правило, помічати не хоче.
І ось маємо схему колосальних витрат енергії, які приносять крихітний результат: стан всемогутності й унікальності приблизно хвилин на 5 (ну гаразд — буває і на 20 хвилин, залежно від розміру перешкоди та рівня кортизолу). А далі людина починає оплачувати своє «задоволення» ще більшим стресом, який виникає від думок «а що, як я не впораюся?». Вони з’являються тоді, коли тіло відмовляється коритися й хворіє, коли раптом нападає стан «лінивця» або коли планував завоювати світ, а зміг лише встати з ліжка, вмитися й поїсти.
Але й тут контролювальні переможці вимагають підкорення і таки можуть піти до фахівця. Із запитом «полагодьте мене, я хочу знову відчути цей кайф від перемоги». І звично починають контролювати. Фахівця. Пояснюють йому, що з ними все гаразд, просто треба ось тут і тут полагодити. Або щосили намагаються бути «хорошими клієнтами», показувати розуміння там, де нічого не зрозуміли, чи далі придушувати свої почуття (щоб ненароком нікого не поранити).
І нічого, що щастя в таких циклах — на 5 хвилин, а шкода тілу й психіці завдана на кілька років регулярної роботи з відновлення тіла й нервової системи.
Це схоже на поведінку залежної людини — алкоголіка чи наркомана. Проте їх заведено засуджувати (ну або рятувати). Тоді як своєї залежності з її наслідками для фізичного й психологічного здоров’я ніхто помічати не хоче.
Що робити?
Почніть стежити за своїм циклом у стресі, відшукайте внутрішніх наркомана, рятівника й переможця. Поверніть собі волю в цьому місці за допомогою фахівця і будьте здорові,
Анна Шиман, психологиня.
