Анна Шиман
Чорновий переклад. Текст перекладено автоматично і ще не вичитано — якщо щось читається дивно, так воно і є.
Психологія особистості. Комплекси і психологічне дорослішання людини. Біди дорослого, який не подорослішав.
За мотивами психологічної практики нашого центру.
Спробуймо намалювати портрет дорослої людини, яка так і не подорослішала. Не тієї — абсолютно інфантильної й несамостійної людини, що боїться відійти від батьківської ноги і, ховаючись за неї, несміливо вдивляється в реальність. І не того, хто живе, постійно відчуваючи страх, наче первісна людина, яка на світанку цивілізації вдивлялася в нічну темряву, здригаючись від загадкових звуків у темряві лісу, і не наважувалася відійти від багаття.
Візьмімо для прикладу звичайну людину, яка має комплекси родом із дитинства, але зуміла відійти від батьківської ноги (хай то мамина спідниця, хай татові штани) і реалізувалася в соціумі, у професії, має свою сім’ю тощо.
У чому ж тоді неспроможність такої людини? — спитаєте ви й по-своєму матимете рацію.
Я вам відповім, що вона проявляється у відсутності цілісності, а то й у відверто деструктивних сценаріях поведінки в тих чи інших життєвих умовах і ситуаціях. Докладніше ми говоритимемо про це на онлайн-курсі «Свобода від комплексів».
Наприклад, людина не може розв’язати завдання, що стоять перед нею, починає впадати в істерику, ступор, тікати від ситуації, удавати, що цю проблему можна не розв’язувати, можна взагалі про неї забути. І якщо «не забувається» зусиллям розуму, то, наприклад, за допомогою алкоголю чи скандалу (з можливістю віддалитися й нічого не вирішувати) точно забудеться.
Від цього страждає самооцінка й самовідчуття, ставлення до себе і до світу, втрачається відчуття свого «місця під сонцем» на роботі й у соціумі. Руйнуються повага й визнання оточення, стає неможливою самоактуалізація й особистісне зростання. Тобто всі важливі сфери, де кожен із нас реалізує свій потенціал, проходячи випробування й уроки, складаючи іспити перед самим життям.
Впорався – молодець, почуваєшся чудово; замість медалі – щастя й гармонія в житті.
Не впорався – обставини відправляють на перескладання. І так до нескінченності, упродовж усього життєвого шляху.
Суттєвий мінус такого сценарію – люди не боги, і в них немає нескінченного запасу часу. Тому деструктивні сценарії варто змінювати, якщо хочеться пізнати щастя й любов у достатку.
У чому ж тоді складність і до чого тут дорослий, який не подорослішав?
Сценарії поведінки – це адаптивні стратегії виживання, які формували батьки, найближче оточення й соціум. Їхнім першочерговим завданням було дати дитині вижити, стати одиницею в сімейній системі й у суспільстві.
І це завдання не зовсім про щастя й гармонію.
На дитинство цих сценаріїв вистачає, на період інституту, підробітку, роботи. На перші стосунки – теж, начебто, вистачає, але вже, м’яко кажучи, з натяжкою. І що далі, то більше сценарії, які допомагали дитині виживати в дитинстві, заважають повноцінно жити дорослій людині. Мало того що заважають – вони ще й часто не дають ставати собою. Адже якщо дитячий сценарій покори дозволяв залишатися улюбленою дитиною, то така покора в дорослому світі призводить до того, що на шию людині сідають усі, кому не ліньки. Якщо дитина з якихось причин вирішила, що вона відповідає за настрій мами чи тата, і з цим «знанням» іде в життя, то, подорослішавши, вона автоматично починає почуватися відповідальною за настрій близьких і значущих людей у своєму житті. Це може бути чоловік, може бути начальство, а можуть бути батьки другої половинки.
Якщо в дитинстві «магічне мислення» закріпило сценарій поведінки, за яким треба поводитися певним чином, щоб батьки були в доброму настрої, не сварилися й не злилися, то, подорослішавши, людина несвідомо відіграватиме знайомий сюжет, щоб отримати любов і підтримку.
Наприклад, могло статися так, що хтось із батьків прийшов з роботи не в гуморі й був неласкавий, а дитина вирішила, що це вона якоюсь витівкою завинила в його стані, і зметикувала, що треба поводитися певним чином, аби більше не засмучувати його і бути любимою. І далі вже не було жодної різниці, чи мала дитина якісь провини того дня, коли той знову приходив злий. Вона просто автоматично вважала себе винною й починала надмірно дбайливо спілкуватися з мамою чи татом. Йому це подобалося. Він хвалив і тим самим закріплював сценарій, несвідомо змушуючи дитину відігравати його знову і знову. У дорослому віці такі сценарії тягнуть за собою постійний стрес і розчарування в близьких стосунках, роботі, друзях тощо.
Тобто такі лінії поведінки забирають можливість наповнити життя щастям і не дають бути собою – вони тримають людину в рамках дитячої поведінки.
Усі випадки, коли ви йдете проти себе, сумуються й виливаються в занепад сил, апатію, порушення сну, емоційні гойдалки тощо. Тому поки щось одне з дитячого досвіду трансформувалося в дорослу частину й адекватно відповідає на виклики реальності, щось інше в цей самий час плутає всі ходи й карти на шляху до себе, до гармонії й розвитку дорослої особистості.
Я не хочу сказати, що дитяча поведінка в дорослому віці під забороною: катайтеся на гірках, каруселях, ходіть в ігрові кімнати й захоплюйтеся квестами, збиранням корабликів. Але там, де потрібні дорослі рішення, дитячим стратегіям пристосування робити нічого.
Щоб дізнатися більше про сценарії дитинства і психологічно подорослішати, запрошую на заходи нашого центру і на онлайн-курс «Свобода від комплексів», де ви дізнаєтеся, хто ви, познайомитеся з основними видами психологічних комплексів, їхнім впливом на життя людини і навчитеся обирати ефективні форми поведінки й самореалізації.
Петро Олександрович Полященко, викладач центру PSYVISION.
