Анна Шиман
Чорновий переклад. Текст перекладено автоматично і ще не вичитано — якщо щось читається дивно, так воно і є.
Внутрішня дитина. Психологія образи та інших станів у воєнний час.
— я хочу додому! — уже котру сесію поспіль наполягає моя клієнтка
— чому Ви не там?
— там стріляють і небезпечно
— а тут?
— а тут (на заході України) я боюся говорити російською і боюся виходити з дому. Мені здається, що мені загрожують люди навколо і що вони мене ненавидять
У принципі, можна було б не писати продовження. Для багатьох цей діалог став би чудовим приводом для політичної ворожнечі. Але якщо вам усе ж цікаво про психологію, то читайте далі.
Якщо відкинути зайве, маємо явні ознаки психологічного регресу, тобто повернення до раніших, дитячих форм взаємодії зі світом.
Коли дерева великі-превеликі, а ти маленький і беззахисний, єдина людина, з якою ти почуваєшся всемогутнім, — це, звісно, мама. Вона любить тебе беззастережно, поки ти агукаєш і белькочеш щось своєю космічною мовою. І дивовижним чином розуміє тебе і твої потреби. Від цього складається відчуття, що цей світ лише твій. Що, корячись мікрорухові твого маленького пальчика, цей величезний світ стрімко закрутиться довкола тебе, а ти станеш його всемогутнім центром.
Цей чудовий стан у дитинстві потрібен кожній дитині. Проте коли царювання затягується, маємо трохи залюблену, розніжену, інфантильну дитину з дуже великими амбіціями та претензіями до навколишнього світу. З величезними, широко розплющеними очима ця дитина йде у зовнішній світ і стикається там із суворими буднями реальності, які вимагають долати труднощі, бути спритним і вміти пристосовуватися. Їй це не подобається, але для успішної реалізації себе це просто необхідно.
Цей етап є в усіх, але не всі розв’язують його завдання. З актуальними станами «внутрішньої дитини» ми працюємо на нашому семінарі з глибинної психології «Архетип Внутрішньої дитини».
Натрапивши на непереборну перешкоду на шляху свого бажання, дитина потрапляє в конфлікт: вона нізащо не погоджується розлучитися зі всемогутністю, але чомусь мусить коритися якійсь зовнішній силі (батькам), яку не може перемогти. З таких дітей потім виростають вічні невротики (є такий діагноз, так), які бачать світ як ворожі імпульси і постійно прагнуть довести свою спроможність усім і всюди. Без подолання вони більше не можуть жити, бо застрягли в нерозв’язаному дитячому конфлікті.
А тепер уявіть собі, що величезна маса дорослих (за паспортом) людей живе, обслуговуючи цей свій невроз.
Довго жити в постійному напруженні неможливо.
Тому, звісно, психіка шукає вихід, і конфлікт витісняється зі свідомості. Лише іноді зовнішній світ підкидає ситуації, сповнені емоційних вибухів, спалахів гніву, плаксивості, ненависті й боротьби «не на життя, а на смерть». І люди навколо здаються якимись ворожими чи ненависними. Особливо ті, хто не погоджується з першого разу, не любить так, як хочеться, має нахабство розчаровувати таку людину і всіляко її дратувати, чинячи так, як потрібно й вигідно їм.
І ось настає критичний момент. Наприклад, як у нас, — війна. Уся енергія, яка тримала невроз на дні підсвідомості, терміново потрібна для активних дій із самозбереження.
І, о диво! Наш нерозв’язаний конфлікт піднімається з дна і починає маячити перед очима, змітаючи все на своєму шляху.
Психіка так улаштована, що ніщо нікуди не зникає безслідно.
Конфлікт — це актуальний і дуже великий заряд енергії, який чекає свого часу.
І ось це сталося. Ноги (дякувати їм) віднесли вас подалі від смертельної небезпеки. Легені про всяк випадок напрацювали чимало матеріалу і вже готові виводити його за непотрібністю разом із вологим кашлем.
І тут ви помічаєте, що ридаєте від косого погляду продавчині в магазині. Або раптом, ні з того ні з сього, перетворюєтеся на безпорадну жертву, яку душать образи з будь-якого приводу. Чіпляєтеся до близьких, хочете додому і не їдете, усвідомлюючи, що це нерозумно і небезпечно.
Таке «хочу додому» — не що інше, як саботаж вашого нового життя в цій реальності. Це тупотіння ніжкою і вперте бажання зберегти всемогутність і далі розмовляти своєю, космічною мовою. Тільки замість мами довкола тепер величезний і холодний світ та інші люди, які теж часто хочуть говорити космічною мовою і проситися на ручки. Є й ті, хто готовий допомогти, але хоче говорити людською, дорослою мовою.
До речі, неважливо, російською чи українською, німецькою чи польською. Важливо, що дорослою. Часто це психологи.
Заговорити «людською» можна лише після прожитого безсилля, визнання, що обставини не перемогти, після оплакування своєї слабкості, вразливості і, зрештою, смирення. Смирення, яке приносить адекватні межі й полегшення. Адже більше не треба втримувати світ на місці, залишаючись його центром.
Психологія допомагає навчитися перекладати з космічної мови на дорослу, і я це вмію.
