Психологія провини. Самокритика й самотиранія

Чорновий переклад. Текст перекладено автоматично і ще не вичитано — якщо щось читається дивно, так воно і є.

Психологія провини. Самокритика й роль внутрішнього тирана в трикутнику Карпмана.

Відповідаючи на запитання, «чи можна домовитися з тираном» усередині себе, скажу: так.

Проте великою помилкою можна вважати прагнення заслужити його любов, перетиранити його, уперто протестувати чи позбутися цієї частини себе. Усі ці варіанти позбавляють сил і забирають два дорогоцінні ресурси: енергію та час на життя.

У чому ж секрет?
Чи можна трансформувати свого тирана й зажити щасливо?
Чи й далі доведеться животіти в очікуванні бодай кількох слів схвалення?

Питання дуже важливе й цікаве.

Повернімося в дитинство.

Дитина вчиться через наслідування й виховання. Проте виховання не завжди складається з явних вказівок і батьківських команд.

Психологія доводить, що ми живемо у двох світах — внутрішньому й зовнішньому. У внутрішньому просторі кожної людини міститься весь її досвід: думки, переконання, емоції, смисли, які створюють своєрідний фільтр реальності, основу для її поведінки та виборів.
Крізь цей фільтр і батьки оцінюють поведінку дитини, часто бачачи в ній себе маленьких, і завдяки дитині зустрічаються зі своїми придушеними, неусвідомлюваними потребами.

Почуття й надії людей, їхні установки, дитячі травми, нерозв’язані внутрішні конфлікти нікуди не зникають, а залишаються в підсвідомості, впливаючи на поведінку та вибори.

У психічному полі родини дитина зустрічається з цим вмістом і несвідомо до нього підлаштовується. Саме тому батьки часто помічають у своїх дітях те, що так старанно ховають від самих себе. І тоді доводиться стикатися з неприємними почуттями й станами, доводиться повертатися до себе, видобувати свій душевний біль, розбиратися з минулим.
Недарма кажуть, що діти — це маленькі вчителі.

Познайомитися зі своєю дитячою частиною можна було на нашому майстер-класі «Архетип Внутрішньої дитини».

Проте, маючи безумовну владу над дитиною, батьки часто піддаються спокусі зробити її своїм продовженням, «скласти» в неї свої потреби, проєктуючи нерозв’язані завдання з минулого.

Психіка дитини ще не має належних інструментів, щоб відокремити себе від батьківських образів і уявлень. Дитина за природою егоцентрична, вона завжди — центр всесвіту (родини). Коли вона зустрічається з батьківськими потребами, спроєктованими на неї, то постає перед тяжким вибором: відмовитися від себе (придушити гнів, злість, любов, радість, природність, вітальність), щоб зберегти зв’язок із батьками. Або залишитися на самоті, бути нелюбою й відкинутою (що суб’єктивно, на рівні емоцій, відчувається як смертельна небезпека). Тоді дитина починає підлаштовуватися, грати за правилами батьків. Почуваючись нелюбою й самотньою (бо батьки бачать не її, а себе і свої надії), дитина ухвалює рішення, які формують її подальший життєвий план. Наприклад: «я вам доведу», «любов треба заслужити», «мені від вас нічого не треба», «я мушу впоратися з цим сам», «я мушу все вміти з першого разу», «мені не можна помилятися», «я більше ніколи» та інші.

Це ті цеглинки, з яких складається фундамент майбутньої особистості.
Якщо ви «досвідчений» тираноборець, вам має бути відомо, що перемогти внутрішнього тирана неможливо, протистоячи йому напряму, змагаючись із ним.
Тим паче неможливо це зробити, апелюючи до його почуттів, намагаючись викликати жалість, співчуття і хоч на мить послабити залізну хватку його холодних, розсудливих аргументів.

Внутрішній тиран — це образ когось ідеального, правильного, який, з одного боку, є обмежувальним чинником, а з іншого — тими установками, правилами, на які можна спиратися, не маючи власних.
Багато хто з вас уже впізнав у цій фігурі Внутрішнього Батька, який живе на території Супер-Его (якщо спиратися на модель З. Фройда).
Через механізм інтроєкції батьківські зауваження, критика, глузування, холодність тощо проникають у підсвідомість дитини й становлять основу її совісті. Така совість більше схожа на тюремника, бо зважає лише на те, наскільки поведінка дитини вписується в правила соціальної спільноти.
Індивідуальність дитини не бере участі у формуванні етичних смислів вибору. Тому єдине, що регулює вибір, — це страх покарання за «неправильну» поведінку, який складається з вивчених моделей реагування на провинність чи помилку й супроводжується почуттями сорому, провини, станом приреченості та апатії. До того ж це позбавляє змоги зустрітися з досвідом ситуації, винести урок, відшкодувати збитки, якщо вони були.

Людина ніби каже собі:

— я вже відчув сором і провину, засудив себе всередині! Хіба я маю робити ще щось?

Так внутрішній конфлікт переноситься в зовнішній світ, що, м’яко кажучи, не сприяє соціальному успіху.

Вимогливі батьки часто самі живуть лише зовнішніми правилами, носять у собі свого тирана й можуть так загратися у владу, що їхня дитина, уже будучи дорослою, так і не зможе вийти на новий рівень розвитку, не зможе знайти себе, не навчиться стверджувати своє Я в соціумі.

З часом інструменти виховного впливу стають внутрішніми силами. І тепер, коли ви помилилися, не досягли, не змогли, вам не потрібні зовнішні батьки. Цей збірний образ тепер живе у вашому внутрішньому просторі й оцінює всі ваші бажання, вчинки та поведінку.

Спілкування людей завжди відбувається через ролі.

Коли ви стикаєтеся з критикою чи зауваженнями інших, які вказують на ваші помилки чи виявляють негативні почуття, ваш внутрішній тиран (критик) часто позбавляє вас об’єктивності. І замість «ти тут припустився помилки» людина чує «ти нікчемний, неправильний, негідний», або «у тебе ніколи нічого не вийде», або «я тебе ненавиджу» тощо.
Чи варто казати, що ці ролі всередині треба досліджувати, щоб ваше життя нарешті перестало нагадувати випалену землю й перетворилося на зелений сад?

Прагнучи схвалення (тирана або людини, яка віддзеркалює цю роль), прагнучи заслужити право на любов і прийняття, багато хто приносить у жертву найцінніше, що має: доброту, чутливість, емпатійність, емоційність, природність і свою життєву енергію, сили, плани на майбутнє. Але все це, як папір, згоряє в топці ненаситної самокритики, постійних оцінок, порівняння з ідеалами, самопригнічення.

З часом людина здається, впадає у відчай чи ображається, перетворюючись на жертву.

Роль жертви — це завжди залежність: від людей, речей, роботи, схвалення, алкоголю тощо.
Це потреба в комусь, хто контролюватиме й оцінюватиме (тиран), і в комусь, хто зможе пожаліти, допомогти, прийняти (рятівник).
Така система стосунків руйнівна, і всередині надовго оселяються страхи, тривога, гнів, відчай, утома, небажання жити, висока напруга, безсоння й апатія.

Що ж робити?

Ключове — відмовитися від нерівної боротьби, дослідити фігури тирана й жертви, описані моделлю трикутника Стівена Карпмана.

Зробити це можна на нашому онлайн-курсі «Трикутник Карпмана», де ви познайомитеся із системою ролей «тиран — жертва — рятівник», дізнаєтеся, як ці ролі виявляються в житті, які руйнівні й конструктивні функції вони виконують. Отримаєте практичні інструменти регуляції й трансформації цих станів, знайдете рівновагу.

Запрошую до участі!

Анна Олександрівна Шиман, викладачка курсу.

Щоб записатися на курс або поставити запитання, заповніть форму нижче